Андрій Клец
Оператор з видобування газу, АТ “Укргазвидобування”
Дзвінок від керівництва: аварія на газопроводі. Вирушаємо з колегами на місце обстрілу. Роботи майже закінчили. І тут під’їжджає ворожий “Град”. Ми – в полі. До ворога – 50 метрів…
24 лютого 2022 року для мене почалося о 4 ранку. Нічне жахіття наяву. За вікном – потужні вибухи. Над головою – ворожі винищувачі. Обрій – у заграві. Втім, не від сонця, а від “прильотів”. У голові – паніка. Від страху плутаються думки й рефреном звучить внутрішній поклик тікати. Я піддаюся й починаю збирати тривожні валізки: одну – для дружини, другу – для мене. Година зборів, нескінченних роздумів та спроб осягнути масштаб катастрофи. Розумію, що жоден із варіантів втечі ні мене, ні дружину не влаштовує. Природний імпульс витісняє раціональність: ми на своїй землі й бігти маємо не ми, а вони. Рішення прийнято – залишаємось і боремося до переможного кінця.
Спочатку розвозив їжу та молоко односельцям, які того потребували. Після почав евакуйовувати жінок, дітей та тих, хто не міг виїхати самостійно.
На початку березня нас окупували. Зв’язку немає, інтернет не працює, з їжею проблеми, світло – з перебоями, виїзд – завдання із зірочкою. Довелося взяти ситуацію у власні руки та почати витягати людей із лап мороку повз ворожі блокпости. Ненависть окупантів у точках перевірки зашкалювала. Їм туманила голови влада над нашими життями й можливість вбити будь-кого, хто перебував у машині, – від жінок до дітей. Про це вони не стидалися казати вголос. Отож нерідко евакуація проходила під черги з автоматів, кулеметів та розриви ворожих мін.
Волонтерство поєднував з роботою на одному із газоконденсатних родовищ. Його стале функціонування врятувало не менше життів, ніж вдала евакуація. Тисячі сімей отримували тепло та завжди мали на чому приготувати їжу. Моє підприємство забезпечувало газом як регіон, так і всю Україну. Втім, працювати доводилося не завдяки, а всупереч. Кожен мій колега щодня ризикував не доїхати до робочого місця. Окупанти нашпигували своїми людьми та блокпостами кожен квадратний метр. Здебільшого ті, кого доводилося зустрічати, – озброєні, зазомбовані, неадекватні, п’яні. Пам’ятаю, як дорогою на роботу нас із колегами підрізала ворожа техніка. З неї вистрибнуло кілька бурятів у російському камуфляжі. Нас поклали обличчям на капот машини та взяли на мушку. Тим часом перерили всю машину догори дриґом. Хотіли забрати її на потреби мордору, але в останній момент чомусь передумали. Кинули кілька принизливих фраз, пригрозили наступного разу розстріляти, стрибнули у свої броньовики та погналися далі. Нам же приказали повертатися.
Звісно, ми продовжували їздити та виконувати свої функціональні обов’язки. Бо, з одного боку, кожен розумів, наскільки наша робота важлива, а з іншого – трудові будні давали змогу бодай на кілька годин перемкнутися з війни на улюблену справу. Коли зайнятий тим, що понад 16 років наповнює сенсом твоє життя, то перестаєш зважати навіть на регулярні обстріли та реальну небезпеку. І ця аксіома працювала і працює для кожного, кому я тисну руку на робочому місці й для кожного, хто видобуває газ, незважаючи ні на що.
Цей день я не забуду ніколи. Дзвінок від керівництва: аварія на газопроводі. Ворог вирішив ще глибше затягнути окуповані міста у холодне болото “русского міра”. Щоб завадити його планам, діяти було треба “на позавчора”. Вирушаємо з колегами на місце обстрілу. Роботи майже закінчили. І тут під’їжджає ворожий “Град”. Ми – в полі. До ворога – 50 метрів. Самі сховалися, а от машину прибрати не встигли. Розуміємо: побачать – розстріляють. Лягли на землю, спостерігаємо. Окупанти розкладаються, про щось перемовляються по рації та роблять залп. Згодом сідають на техніку і їдуть геть. Ми ж за лічені хвилини завершуємо всі роботи, стрибаємо в нашу автівку та мчимо додому. Вперше не знав, як пояснити дружині, чому такий блідий і трясуться руки. У голові ж крутилась думка: ймовірно, ворог знов накрив один із наших населених пунктів, вкотре вбив цивільних, вчергове знищив мир. Ми стали свідками цього злочину і дивом вціліли.
Так разом із іншими газовиками я боровся за стабільний видобуток із березня до серпня. Після трапилося найгірше. На дворі – останній місяць літа. За парканом будинку – група озброєних кадирівців. Вони прийшли за мною. Далі – п’ять днів у тримісному ізоляторі, куди заштовхали дев'ятьох полонених. Замість їжі – помиї. Вода – з перебоями. Поряд зі мною перебували у сусідньому ізоляторі, окрім чоловіків, дві жінки – вихователька дитячого садочка та директорка школи. За межами клітки – крики болю. Там нелюди катують цивільних струмом та б’ють до напівсмерті. Кілька разів перепало й мені.
Одного дня російські військові взяли мою машину та підігнали її під катівню. Посадили мене та ще трьох жінок. Супроводжували нас до нульового блокпоста. Приказали їхати й не озиратися. Будь-який рух вправо, вліво чи назад – розстріл. Щойно ми від’їхали від блокпоста, окупанти відкрили вогонь. Тоді ворог ще не знав, що царювати йому залишилося недовго.
Одразу ж після звільнення територій від загарбників ми з дружиною повернулися до рідного села. Моє підприємство продовжило ефективну та надійну роботу. Ми пережили найгарячіший період 2022 року і вистояли в найхолодніші дні 2023 року. Газ із родовища, на якому я працюю, допоміг зігрітися тисячам, а може й десяткам тисяч сімей.
Нас не зламали труднощі й ніколи не підкорять сили країни-окупанта. Вірю, що скоро кожен із нас матиме змогу відсвяткувати найбажанішу Перемогу над фашистською росією та її сателітами.