Олександр Гордієнко
Водій Костянтинівського УГГ, АТ “Донецькоблгаз”
Окупанти поцілили в газопровід середнього тиску. Уламки пошкодили колодязь, виникла пожежа. Бригади ДСНС гасять вогонь. Я вгризаюсь у землю екскаватором, щоб дістатись перебитої труби. Десь поблизу триває ворожий обстріл.
До постійних вибухів неможливо звикнути. Ночами – безсоння. Удень руки-ноги трусяться, але їдеш виконувати свою роботу. Костянтинівка всього за 25 кілометрів від Бахмуту. Ворог рясно поливає місто снарядами. Де б ми не працювали з колегами, завжди передусім вивчаємо місцевість та вишукуємо укриття. Від швидкості нашої реакції нерідко залежить все.
Одного разу потрапив під прицільний ворожий вогонь. Обстріл вели забороненими касетними боєприпасами. Я саме повернувся на базу та паркував трактор у бокс. Аж раптом чую – летить. Вистрибую з техніки та кричу своїм, щоб ховалися. Мить, і всі лежимо в оглядовій ямі. Ззовні сиплються з неба снаряди росіян. Вже потім зрозумів, що один із них упав буквально за три метри від мене.
Виїжджаєш ліквідувати аварію й не знаєш, чи повернешся додому живим. Уявіть: ніч, обстріл, кілька хвилин на збори, і група газовиків несеться на місце масштабної аварії. Окупанти поцілили в газопровід середнього тиску. Уламки пошкодили колодязь, виникла пожежа. Бригади ДСНС гасять вогонь. Я вгризаюсь у землю екскаватором, щоб дістатись перебитої труби. Десь поблизу триває ворожий обстріл. Повністю перекрити газ не вдається. Кожен розуміє: якщо прилетить, шансів на порятунок немає. Втім, і залишити людей без газу ми теж не могли. На щастя, розгерметизацію вдалося швидко усунути. Жоден із моїх колег-газовиків не постраждав.
Повномасштабне вторгнення росії змінило все навкруги: ритм життя, вулиці рідного міста, плани та мрії. Проте їм не вдалося змінити нас. Люди, з якими пощастило щодня працювати пліч-о-пліч, не покинули лиманців напризволяще, не опустили рук і продовжують тримати газовий фронт.
Це не про героїзм, а про відповідальність. Відповідальність перед кожним, кому, виходячи з під’їзду, ми усміхаємось або кажемо: “Привіт”. Звісно, хочеться знову побачити рідних поруч. Хочеться чути дитячий сміх. Щоб увечері зустрічала дружина, а не холодні стіни порожнього будинку. Моя сім’я вже понад рік у Києві, а я тут. Але заради нашого мирного майбутнього буду триматися до останнього. Бо якщо кожен виїде, то хто підтримуватиме життя міста та тил для ЗСУ.
Мій 12-річний досвід роботи з різною технікою – від тракторів до кранів і маніпуляторів – як з’ясувалося, потрібен не лише міськгазу, а й став корисним нашим воїнам на передовій.
Ще на початку повномасштабного вторгнення я допомагав ЗСУ окопуватись та будувати фортифікаційні споруди. Потім під ворожим артилерійським та мінометним вогнем рив траншеї і будував захисні бетонні конструкції. Саме в цей час довелося навчитись за лічені секунди вистрибувати з техніки і ховатись у найближчому укритті.
Буду й надалі робити те, що вмію та люблю. Вірю, що робота кожного професіонала на своєму місці сьогодні надважлива для зведення міцного фундаменту нашої майбутньої Перемоги.