Катерина Іляшевич
Начальник зміни Товарно-транспортної дільниці ЛВДС “Кременчук”, АТ “Укртранснафта”
Окупанти від початку повномасштабного вторгнення прицільно б’ють по всій нафтогазовій галузі, бо наша стала та ефективна робота, зрештою, дає змогу заправляти техніку, автомобілі, генератори та берегти тепло в домівках українців.
Ми – пріоритетна ціль для ворога. Якщо якась кількість шахедів, “Калібрів” або Х-22 летить у напрямку нашої області, можна не сумніватися – добра половина ракет прямує в місце розташування об'єкта, на якому я працюю. Робота – невід’ємна частина мого життя, тож навіть найстрашнішим дням повномасштабної війни нас не вдалося роз'єднати.
Одна з таких спроб сталася 2 квітня 2022 року. Я прокинулася о 6 ранку і почала збиратися на робочу зміну. За вікном завила сирена. 2 хвилини тривожного гулу й перші звуки вибухів. Із повідомлень колег стало зрозуміло: окупантам вдалося пробити щит протиповітряної оборони та накрити градом зі смертоносних ракет промисловість нашого міста.
Кілька звуків, схожих на вибухи, було чутно з боку нафтопереробного заводу, розташованого неподалік мого помешкання, а ще один, як з'ясувалося, пролунав на станції, де я працюю. І хоча розум підказував, що треба рухатись у протилежному напрямку від небезпеки, я після повітряної тривоги прибула на роботу, узгодивши свої дії з керівництвом. Будівля операторної, де зазвичай проводжу більшість робочого часу, зазнала суттєвих ушкоджень. Всюди уламки, цегла та бите скло. Резервуар для нафти більше нагадував ворота до пекла з нестримними язиками полум’я.
Зволікати не було коли – вогонь впритул підібрався до вцілілих резервуарів. І хоча глибоко в душі я відчувала несамовитий жах, усі протоколи ми з колегами виконали вчасно. На щастя, узгодженими діями моїх колег, добровільної пожежної команди та підрозділів ДСНС вогонь вдалося швидко побороти й ніхто не постраждав.
Людей із будівлі операторної врятували дві прості речі: дотримання добре засвоєного безпекового регламенту та удача. Перша наказала всім перечекати тривогу у бомбосховищі, а друга дозволила протягом кількох хвилин спуститися під землю. Мить зволікань на будь-якому з етапів – і наслідки були б катастрофічними.
Зіграло свою роль і те, що нашим нафтовикам не звикати до подібної тактики росіян. Окупанти від початку повномасштабного вторгнення прицільно б’ють по всій нафтогазовій галузі, бо наша стабільна та ефективна робота, зрештою, дає змогу заправляти автомобілі, техніку, генератори. Рух фронту, тепло, світло в оселях та навіть ціни на заправних станціях – все це опосередковано залежить від нас. І хоча інстинктивно хочеться бігти, серце наказує битися.
Так було і 24 лютого 2022 року, коли мене розбудив звук ворожих винищувачів. Стрічка новин вже рясніла повідомленнями про повзучий наступ мороку. Вибухи в Києві, Харкові, Івано-Франківську. На дорогах – перші затори з людей, які втікають від смерті. В мережі – самовдоволене обличчя диктатора, що оголошує Україні війну. Потім – все як у тумані. Пам’ятаю, як із чоловіком вирішили залишитися працювати в рідному місті. Пригадую, як відвели нашого п’ятирічного сина до садочка. Згадую робочий КПП… На робочому місці я перевдягнулась у спецформу та взялася до виконання пунктів регламенту аварійних ситуацій – дії при пожежі. Ця зміна для мене пройшла на одному диханні – все виконували оперативно, вчасно, узгоджено з головним офісом та відповідно до планів. Ми відпрацювали на повну. Жодної паніки! Тільки повернувшись додому після зміни, я з жахом усвідомила трагедію, яка накрила мою країну.
Навіть сама не знаю, чому вирішила не втікати. Певно, далася взнаки моя любов до роботи. Вся моя родина – нафтовики, тож покинути справу своїх батьків, залишити людей та підприємство я б не наважилась. І зараз анітрохи про це не шкодую.
Вірю, що спільними зусиллями всього нашого відважного народу ми таки здобудемо Перемогу. Мрію знову подорожувати світом, будувати плани, радіти успіхам дитини, чесно й на всі сто відсотків робити те, що ціную, люблю та вмію.