Наталія Коркач
Технік внутрішньобудинкового газового обладнання, АТ “Донецькоблгаз”.
Одразу ж після того, як ЗСУ вигнали ворожі війська, я повернулася додому. У місті – майже жодної вцілілої будівлі. Лікарні, дитячі садочки, магазини: нелюди зруйнували все.
Шок, порожнеча, біль, тривога – цілий коктейль відчуттів, які вирували всередині чи не кожного мешканця Лиману, коли до нас прийшла повномасштабна війна. Починаючи з 2014 року ми жили, немов біля підніжжя активного вулкана. А в якийсь момент настільки звикли до його близькості та “попелових викидів”, що не встигли зреагувати на “виверження”. Вогняний вал російської воєнної машини поволі почав поглинати навколишні населені пункти. Ми ж намагалися продовжувати жити та працювати.
Кожен із газовиків самовіддано виконував свою роботу. Аж доки по місту не почали жорстко гатити. З середини квітня 2022-го почалися важкі обстріли. Виходити на вулицю з кожним днем ставало дедалі небезпечніше. Люди ховалися у підвалах та сподівалися, що ці темні, Богом забуті стіни підземних споруд не перетворяться на братську могилу. Наприкінці місяця окупанти накрили Лиман із систем залпового вогню “Ураган”. Рясно поливали “дощем зі снарядів” всю ніч. На ранок стало відомо – поцілили в обласну травматологічну лікарню та сусідні будинки. Четверо людей загинули, десятеро отримали поранення.
Питання евакуації стало руба. Жити та працювати в таких умовах було неможливо. Сантиметр за сантиметром ворожі війська вгризалися у нашу українську землю й поволі поглинали Лиман. Жити під окупацією я не могла. Ні моя позиція, ні життєві принципи, ні цінності не збігаються із тими, хто так гучно називає себе “рятівниками російськомовного населення”. Вимушено довелося перебратись у Дніпро. Через деякий час, наприкінці травня, Лиман окупували.
Понад 5 місяців провела далеко від роботи та рідного міста. Кожен день – у спогадах про парки, сквери, знайомі з самого дитинства подвір’я та людей, яких я знаю, ціную, люблю. Мобільного зв’язку в Лимані вже не було, тож додзвонитися і дізнатися, що відбувається всередині захопленого ворогом міста, не вдавалося. Єдине, що розуміла – з кожним днем окупант перетворює мій колись життєрадісний і квітучий Лиман на руїни. У новинах інформації було небагато, втім, ті крихти, які проривалися в телеефір, давали зрозуміти, що зараз там справжнє пекло. Чи зможу я колись повернутися додому, чи вдасться знову побачити знайомих людей та будівлю, в яку понад 22 роки приходила на роботу? Ці відповіді так і зависли у повітрі аж до моменту деокупації міста.
Одразу ж після того, як ЗСУ вигнали ворожі війська, я повернулася додому. У місті – майже жодної вцілілої будівлі. Лікарні, дитячі садочки, магазини – нелюди зруйнували все. Умови життя та роботи – пекельні. Лиманці залишилися без світла, води, газу та медицини. У більшості з під’їздів штабелями лежали дрова. На подвір’ях стояли саморобні пічки. Люди готували їжу прямо посеред вулиці. Левова частка газової інфраструктури, енергетичних і водопровідних комунікацій була цілеспрямовано знищена окупантами. До водовозів тягнулися черги зморених від боротьби за виживання людей. Всі – з баклажками для води. Тим часом наближалася зима.
10 жовтня — день, коли в оселях донеччан поступово знову почав з’являтися газ. Ми працювали в авральному режимі. Кожен із наших газовиків всю осінь 24/7 ретельно обстежував газові комунікації та допомагав у оцінці обсягів робіт. До обходів були залучені всі: від водіїв до слюсарів. Мені також довелося опанувати суміжні професії, адже не всі працівники наважилися повернутися. Масштаби руйнувань газової інфраструктури та будинків наших споживачів вражали. Щойно з‘являлася змога розпочати ремонтні роботи, бригади газовиків, навіть не зважаючи на обстріли, почали відновлювати газопостачання. На допомогу лиманським колегам приїхали кваліфіковані команди із Костянтинівки, Дружківки, Краматорська та Слов’янська. Ми всі викладалися на повну, аби якнайшвидше реанімувати напівмертве місто.
Зима не сповільнила темпів роботи, втім, значно ускладнила життя. Централізованого опалення в Лимані не було. Електроенергія та вода подавалися точково та з перебоями. Люди встановлювали буржуйки прямо у квартирах. Вони давали тепло та змогу підігріти чи приготувати їжу. Телефонний зв’язок, інтернет та інші блага цивілізації з чогось звичного перетворилися на розкіш.
Російські війська, хоча й з меншою інтенсивністю, продовжили обстрілювати мирні квартали та газову інфраструктуру. Один зі снарядів розірвався неподалік від нашої бази. У будівлі пошкодило дах, повилітали шибки, уламками посікло стіни. На щастя, ніхто не постраждав. Та й емоційно ми не зламалися. Наші хлопці швидко усе підлатали й ми продовжили роботу.
Наразі більша частина міста знову з газом. Як і багато інших населених пунктів Донеччини, що знаходяться під контролем України. Фактично ми з командою Донецькоблгазу зробили неможливе.
До наступного опалювального сезону блакитне паливо та тепло мають повернутися в усі домівки містян. А разом із ними, я переконана, – Перемога, мир, квітучий Лиман та щасливі усмішки людей.