Олексій Бирка
Оператор з видобування газу, АТ “Укргазвидобування”
Я вирішив, що працюватиму до останнього, бо без сталої роботи нашої установки підготовки газу наше село просто би замерзло. Ми з колегами долали по 3 кілометри пішки, щоб дістатися до неї, хоч були втомлені від постійних обстрілів і небезпеки.
Харківська область серед перших прийняла удар росіян. Один за одним населені пункти опинялись у тимчасовій ворожій окупації.
У березні 2022 року російські війська зайшли в наше село у передмісті Харкова. Вулиці, якими більше не бігали діти, заполонили росіяни. На дорогах – жодного цивільного автомобіля, тільки військова техніка ворога.
Окупанти поселилися у місцевій школі та порожніх будинках селян. З трьох сільських продуктових магазинів вони викрали абсолютно все. Далі пішли по домівках місцевих. Окупантам кортіло познайомити нас із новими порядками. Телефони, прогулянки та виїзд із села заборонили. Місцевим газовикам, зокрема й мені, дозволили пересуватись на роботу, але винятково за перепустками.
Ще на початку вторгнення я вирішив, що працюватиму до останнього. На той момент ніхто не знав, що чекає попереду, проте я розумів – без сталої роботи установки комплексної підготовки газу (УКПГ) наше село просто замерзне. Тому що понад 80% сімей і готує, і обігрівається завдяки блакитному паливу.
Водночас без операторів наша УКПГ працювати не може, тим паче в мінусову температуру. Один лише день простою в таку погоду міг закінчитися локальною катастрофою, адже рідини, які під час очищення відділяються від газу, потрібно гріти. Якщо цього не робити, то вся система може стати намертво.
Тож кожного дня ми з колегами долали по 3 кілометри пішки, щоб дістатися до установки, хоч були втомлені від постійних обстрілів і небезпеки. На ворожих блокпостах доводилося терпіти прискіпливий огляд і принизливі коментарі російських солдатів. Звісно, це був ризик. Втім, ми самі так вирішили – це був наш вибір.
На зміну холоду прийшло квітневе тепло. А разом із ним – нові виклики. Город біля мого будинку був замінований. Багато сусідів залишилися без житла. Продукти стали розкішшю. Над головою цілодобово свистіли снаряди. Щоб вижити, ділилися харчами із сусідами, а вони з нами. Згодом раз на тиждень почала приїжджати машина з продуктами. Торговці, які якимось дивом оминали ворожі блокпости, за свої послуги вимагали депозит. Спочатку гроші на картку, потім товар. Націнка на всю провізію була дуже велика. Якби не регулярна зарплата, яку справно сплачувала наша компанія, то певно все могло б закінчитися трагічно.
Одного дня окупанти прийшли за моїм братом, який також працював оператором із добування нафти й газу. З перших днів повномасштабного вторгнення він разом зі мною пліч-о-пліч боровся за кожен кубометр блакитного палива. Але хтось із місцевих колаборантів повідомив нелюдам про його участь в АТО. 3 квітня 2022 року його викрали та вивезли невідомо куди. Я й досі не знаю, чи живий мій брат та чи побачу його знову.
Неодноразово кожен із моїх колег опинявся за крок від смерті. Нам погрожували прострелити ноги, якщо не віддамо необхідне окупантам обладнання, залякували зброєю заради кількох пляшок технічної води та обстрілювали прилеглі до мого підприємства території. Ми ховали телефони, ризикуючи життям, та неймовірно хитрими маршрутами вивозили рідних, коли здавалося, що завтра не настане. Я схуд від нервів на 30 кілограмів та не тямив себе від щастя, коли зрозумів, що моє село знову може дихати вільно. 6 вересня наше село деокупували. Ми підготували систему до зими, повернулися до штатної роботи і гідно пройшли опалювальний сезон 2022-2023 років.
Мрію про якнайшвидшу Перемогу та про зустріч із братом. Вірю, що добро обов’язково здолає зло, а наші захисники – російську темряву.