Олексій Вовк
Оператор газорозподільної станції, АТ “Укргазвидобування”
Від вибухової хвилі відчиняються двері. Полум'я поглинає обрій. В такі моменти в голові нічого не лишається, окрім молитви та сподівання, що ти не станеш наступною жертвою підступних диригентів війни з країни-окупанта.
24 лютого 2022 року я був на чергуванні. До кінця нічної зміни лишалося кілька годин. Аж раптом о 5 ранку – дзвінок від сина та слова, які й досі не виходять з голови: “Тату, почалася війна!”. До кінця зміни просидів прикутий до стрічки новин. У ній – повідомлення про колони ворожої техніки, про перші вибухи та затори на дорогах.
Село, в якому я проживаю разом із сім’єю, розташоване на межі Сумської та Полтавської областей. Від нас до кордону з росією понад сто кілометрів, тож перший день повномасштабного вторгнення минув відносно спокійно. Я не чув жодних обстрілів та не бачив колон ворожих танків, якими вже рясніли всі новини. Єдине, що видавало наближення триколірної орди, – десятки, а то й сотні українських машин, що немов птахи від негоди, летіли крізь наше село від жахіть війни.
Мені ж тікати було нікуди. Вдома – донька з інвалідністю та старенька мама. В селі – кожен клаптик знайомої з дитинства землі. На плечах – відповідальність перед тисячами побутових споживачів газу. Саме через нашу газорозподільну станцію блакитне паливо, яке видобувається з українських надр, прямує до людей. Конкретно – до близько 17 населених пунктів. Серед них чимало сіл без централізованого опалення, тож від газу там залежить не лише приготування їжі, а й тепло у домівках. Дозволити собі кинути цих людей напризволяще я просто не міг.
На наступний день повномасштабного вторгнення росії примарний спокій розвіявся. Населені пункти за 10 кілометрів від нас опинилися під окупацією. Через наше село потягнулися колони ворожої техніки. Над головами почали свистіти снаряди. Вулиці спорожніли. Люди намагалися зайвий раз не виходити, аби ненароком не спровокувати ворога. Він же, своєю чергою, неодноразово прикривався нами, як живим щитом. Буває, визирнеш на вулицю, а там стоїть ворожа БМП або танк. Довкола пораються механіки – лагодять свої машини смерті. Окупанти знали, що Збройні Сили України ніколи не обстрілюють власні населені пункти та нахабно користувалися цим.
З 28 лютого почалися масовані авіаудари. Буває, чергуєш на роботі, а за кількадесят кілометрів, десь поблизу місцевого газопереробного заводу, прилітає ворожа бомба. Від вибухової хвилі відчиняються двері. Полум'я поглинає обрій. В такі моменти в голові нічого не лишається, окрім молитви та сподівання, що ти не станеш наступною жертвою підступних диригентів війни з країни-окупанта.
Через кілька днів ворожа техніка почала палати від точкових ударів ЗСУ та “бандерівських смузі” місцевих сил самооборони. Кілька коктейлів приготував і я. Ворог зазнав значних втрат, не зміг налагодити логістику, тож уже на початку березня з підтиснутим хвостом почав відступати з нашого регіону.
Та на цьому наші випробування не скінчилися. Попереду була, певно, найважча зима в історії незалежної України. Найбільшою проблемою стала відсутність електропостачання. На наших об'єктах працює автоматика.
Вона контролює безліч технологічних процесів. Коли напруга в мережі падає нижче норми, то блакитне паливо може не дійти до кінцевого споживача. Оскільки ворог неодноразово залишав наш населений пункт без електроенергії, доводилося працювати від акумуляторів. Однак їх надовго не вистачало. Щойно батарея сідала – переходили на ручний режим. Ввімкнув обігрів, температура стабілізувалася – вимкнув. І так цілу зміну, кожні дві години.
На щастя, ніхто з моїх колег не постраждав. Усі випробування наші газовики пройшли з високо піднятою головою. І тепер кожен із нас може з упевненістю сказати: “Шантаж холодом – у минулому. Перемога – в майбутньому”.