Сергій Шрубківський
Начальник оперативно-виробничої служби Мринського ВУПЗГ, АТ “Укртрансгаз”
Життя в ізоляції описати складно. Усе звичне зникає, все знайоме перетворюється на попіл, а те, чому не надавав значення, стає сенсом існування. Щодня о 4 ранку – авіаналіт. За п’ятнадцять хвилин до нього – підйом.
За кілька кілометрів від наших об’єктів Олишівського підземного сховища газу, в Красному та околицях, стояли сотні ворожих танків і сила-силенна живої сили противника. З іншого боку фронт підпирали героїчні Збройні сили України. Наш населений пункт став своєрідною буферною зоною. Тут не велися контактні бої, але безпечних способів заїхати чи виїхати не лишилося. Над головою свистіли снаряди, кружляли гелікоптери та проносились літаки.
Більшість моїх колег тоді відправили на дистанційку – керівництво вирішило не ризикувати та дало змогу колективу перебратись у безпечніші місця. Я, охоронець та ще кілька інженерів лишилися тут для підтримки роботи наших об’єктів. У кожного мотивація була своя. У мене – захист місця, яке понад 25 років називаю домом. Ця робота і ці люди вже давно стали частиною моєї сім’ї.
Життя в ізоляції описати складно. Усе звичне зникає, все знайоме перетворюється на попіл, а те, чому не надавав значення, стає сенсом існування.
Щодня о 4 ранку – авіаналіт. За п’ятнадцять хвилин до нього – підйом. Напівсонний хапаю дружину та веду у підвал. І хоча розум підказує, що порятунку там дарма шукати, якесь примарне відчуття безпеки тягне під землю. Сидячи в погребі, вслухаєшся в постріли і безпомилково, на звук, визначаєш, коли літак відстрілявся.
Нальоти та постійні обстріли росіян зробили навколишні дороги небезпечними. Підвезення товарів припинилося. Без провізії магазини доволі швидко зачинилися. Запаси добігали кінця.
Люди були загнані в глухий кут. У такі моменти кожен чинить за своїм сумлінням. Високий ризик мародерства та ймовірність проникнення диверсійних груп противника змусили діяти на випередження. Група, яка заступала у добовий наряд, патрулювала територію та в разі чого викликала місцеві сили територіальної оборони. Вони допомагали нам, ми – їм. Та одну деталь я таки не врахував.
14 березня почалося звично – з авіанальоту. На додачу вороги рясно поливали позиції наших військ із реактивних систем залпового вогню, мінометів та артилерії. Ці звуки стали настільки звичними, що більше страху викликала їхня відсутність. От тільки ми звикли, що переважно обстріли нас минали. Але цього дня двоє людей загинуло.
Під час патрулювання з інженером та двома операторами почули звук “виходу”. Мить, вибух, дзвін у вухах, пил у кімнаті. Наступне, що пам’ятаю, – як повзу навпочіпки у пошуках двох стін. Сховався, перевів подих. Я розумів, що наступний обстріл не забариться.
Того дня нам вдалося опанувати себе та запобігти серйозній локальній катастрофі. І, що найголовніше, вберегти об‘єкти, які відігравали ключову роль для проходження опалювального сезону. Як результат, наші потужності стали надійним тилом для загальної системи і навколишніх домогосподарств. Спроможність підприємства в будь-який момент включитися в роботу лягла черговою гартованою цеглиною в міцний фундамент стратегії газозабезпечення і обігріву.
Завдяки ЗСУ я навіть встиг на день народження молодшої доньки в Івано-Франківськ. Звісно, на початку повномасштабного вторгнення ми з дружиною також могли б покинути Олишівку та перебратись у безпечніше місце, але я дуже гостро усвідомлюю свою відповідальність за справу, якій присвятив життя. Тому треба робити те, що вмієш, і діяти так, щоб завтра не було соромно дивитися людям у вічі. Війна лише підтвердила головний принцип мого життя – не кидати своїх у біді. Саме люди, які послуговувалися цим принципом, врятували підприємство, робочі місця, довіру споживачів та газову систему країни.
Мрію, що скоро ми зможемо грітися не лише від тепла батарей, а й від променів кримського сонця. Вірю, що після Перемоги зможу знов навідатись до друзів у Євпаторію та показати своїй найменшій донечці чарівне Чорне море.