Прориви, вибухи, загоряння – маємо бути готовими до всього

Наша робота ніколи не була легкою. Навіть до повномасштабної війни. Технічна складова підприємств нафтової галузі непроста та небезпечна. Неуважність, недбалість чи некомпетентність можуть призвести до тяжких наслідків. Моя аварійна бригада завжди напоготові. Втім, є речі, про які не пишуть у регламентах та не розповідають у профільних вишах. Є обставини, до яких неможливо підготуватися. Саме з такими викликами всій команді нашого об’єкта й довелося зіштовхнутися.

Перший день повномасштабного вторгнення росії, 5 ранку. Серія потужних вибухів лунає в Києві, Харкові, Одесі. Прилеглі до кордону території під шквальним вогнем із “Градів”. Емоції на межі. Дружина та діти перелякані. Я ж намагаюсь вмовити сім’ю евакуюватися і в прискореному темпі збираюся на роботу. Рідні залишати країну відмовляються. Вибігаю з дому та сідаю в машину. Дорогою до станції подумки прокручую ймовірні варіанти розвитку подій та виклики, з якими доведеться зіткнутися нашій команді. Прориви, вибухи, загоряння – маємо бути готовими до всього.

Від кінця лютого наше підприємство перейшло у “бойовий” режим роботи. Нафтопродукти для Збройних Сил України заливали у залізничні цистерни 24/7. Керівництво оперативно генерувало нові й нові завдання, а наш добре злагоджений та професійний колектив їх виконував. Звісно, не звертати уваги на вибухи чи активність у небі ворожої авіації будь-якій цивільній людині було складно. Однак кожен розумів, що хлопцям і дівчатам на фронті в сотні разів важче. Тому все, що можемо та мусимо для них зробити, – забезпечити необхідним дизельним пальним.

Мотивація допомогти була шаленою

Мотивація допомогти була настільки шаленою, що я навіть узяв до рук зброю. Наше добровольче формування стояло на одному з блокпостів на виїзді з міста. Чергував там кожної другої ночі, а зранку знову летів на роботу. План був простий: якщо мого внеску в тилу буде недостатньо, відправлю сім’ю в безпечне місце та піду воювати.

Місто Звягель тим часом з усіх сил готувалося зустрічати ворога. На дорогах виростали фортифікаційні споруди та блокпости. До них наше підприємство також доклало руку. Ми допомагали як технічними засобами, так і будматеріалами. Звісно, цей внесок мінімальний, але він демонструє цілковиту готовність усіх містян та підприємців боронити кожен клаптик рідної землі.

Із десяти колег, готових відправитись у це пекло, я відібрав шістьох найдосвідченіших. З ними ми й вирушили у найризикованіше відрядження в нашому житті. На жаль, на точці призначення, яку ми собі намітили ще в Звягелі, вже було заміновано кожен квадратний метр. Військові заборонили туди наближатися. Довелося скоригувати початковий план та розпочинати роботи з витіснення нафтопродуктів дещо далі від кордону.

Компресорні установки працювали цілодобово. Ми – також. Перерви робили лише на дозаправку. І, як на зло, березень видався надзвичайно холодним. Інколи мінятись доводилося кожні дві години. Тим часом за кілька кілометрів від місця проведення робіт градом сипалися ворожі снаряди. Буває, заступаєш у нічну зміну, дивишся на горизонт і бачиш, як він палає. У такому режимі ми витискали з труби дизель для ЗСУ близько 10 днів. А після, задоволені результатом, повернулися на базу.