Станіслав Маслюк
Оператор з видобування газу, АТ “Укргазвидобування”
Було зрозуміло, що виїхати з оточення ворога не вдасться. Виробничий об’єкт знеструмлено, я – в пастці. Але залишалася можливість і далі підтримувати видобування газу і його постачання споживачам. Я мав запас дизельного пального та кілька сухпаїв.
У ніч з 23 на 24 лютого 2022 року я був на зміні. Приблизно о 4-й ранку зателефонував диспетчер. Збентежений голос повідомив: “Почалася повномасштабна війна”. Не встиг оговтатись від новини, як почув страшний гул за вікном. Думав, пролітає винищувач. Вийшов на вулицю, поглянув у небо та вперше в житті побачив, як над головою з шаленою швидкістю проносяться крилаті ракети. Здавалося, що від почутого та побаченого я втратив зв’язок із реальністю. Не вірив, що це не кіно та не нічне жахіття. Адже ще вчора кожен із нас жив мирним і щасливим життям, яке вмить змінилося.
Усі розуміли, що навала росіян рухається прямо на нас. Але ми вирішили працювати до останнього. Адже не лише від героїчних Збройних Сил України залежать життя цивільних, а й від кожного, хто професійно виконує свою роботу. У нашій з колегами зоні відповідальності були тепло та газ в населених пунктах Харківщини.
27 лютого 2022 року була моя чергова зміна. Дорога на роботу вже простягалася через численні блокпости наших військ. Захисники активно готувалися зустрічати ворога. Раптом один за одним залунали потужні вибухи. Окупанти поливали з “Градів” звичайне мирне село. Один зі снарядів застряг в асфальті й не розірвався. Можливо, це був знак. Але тоді я не надав цьому значення.
Щойно заступив на зміну, почалися дуже масштабні обстріли. З кожною годиною звуки ставали гучнішими, а снаряди сипалися все ближче і ближче. Приблизно о 16-й годині повз мене проїхали перші колони ворожої техніки. Здавалося, їм не було кінця-краю. Я наївно намагався порахувати їхню кількість, але звечоріло й десятки одиниць російської техніки перетворилися на змазані чорні силуети.
Одна з цих тіней вибилася із загальної маси та направилася до мене. Ворожий БТР із чотирма окупантами під’їхав до воріт нашого об’єкта. Я вийшов до них на перемовини. Російський офіцер жалівся на спрагу та просив дати води. Звісно, я відмовив. Він подивився на мене, на водонапірну вежу, звіряче посміхнувся краєм губ, стрибнув на бронетранспортер і повернувся до колони. Гул від машин стих аж опівночі.
Увесь цей час я намагався підтримувати регулярний телефонний зв’язок із керівництвом. Було зрозуміло, що виїхати з оточення ворога не вдасться. Виробничий об’єкт знеструмлено, я – в пастці. Але залишалася можливість далі підтримувати видобування газу і його постачання споживачам. Я мав запас дизельного пального та кілька сухпаїв.
Наступного дня почала активно працювати ворожа авіація. Прямо наді мною росіяни зробили бойовий розворот та засипали ракетами й бомбами навколишні села. Від цих ударів наш робочий вагончик аж підкидало. Принаймні, так здавалося. Їсти не хотілося, спати не міг. Робота вимагала повної концентрації та самовіддачі. Пальне економив, тож дизельний генератор використовував лише час від часу. Без нього всіма процесами доводилося керувати в ручному режимі.
На четвертий день почалися проблеми. Вночі – мінусова температура. Солярка закінчується. Все замерзає. Ризик лишити навколишні населені пункти без газу зростав. Доповідаю про це керівництву. Вони ж якимось дивом знайшли місцевого фермера, і той привіз кілька каністр пального. Втім, на цьому проблеми не закінчилися. Ввечері роблю рутинний обхід. Метрів за 300 починається перестрілка. Ховаюся, переводжу подих, спостерігаю. 20-хвилинна дуель між тінями скінчилася і, на щастя, мене не зачепила. Я – живий.
П’ятий день. Тиск у газопроводі падає. Вирівняти не вдається. Доповідаю колегам. Від них приходять невтішні новини. Ворог перебив газопровід – подача газу населенню неможлива. Моя робота втрачає сенс. Керівництво готує план порятунку. Водночас ЗСУ починають контрнаступ. Ворог спантеличений і поволі втрачає контроль.
Та в зоні розташування нашого об’єкта досі вкрай небезпечно. Ніхто зі штатних водіїв їхати за мною не наважується. Керівник промислу бере ситуацію в свої руки. Він розробляє план, прокладає маршрут, сам сідає за кермо та польовими дорогами витягає мене з цього пекла.
Три дні після евакуації я відновлював сили, залишаючись з родиною. А потім вийшов на інший об’єкт. Перша зміна минула без надзвичайних подій. На другій я отримав від керівника рознарядку: відправитися на свердловину та зробити перемикання. Дістався потрібного місця, почав працювати. Аж раптом біля дороги почув звук ворожого безпілотника. Відразу зрозумів, що треба брати ноги в руки та тікати. Але не встиг.
Мить, вибух: відриваюся від землі, лечу, падаю. У вухах – дзвін, у голові плутаються думки, складно дихати. Оглядаю себе: ноги посічені, у руці – уламок, грудна клітка пробита та в крові. Розумію, що справи кепські. Відповзаю подалі від місця влучання та телефоную керівництву. За мною одразу ж направляють машину. Після – евакуація та лікарня. Спочатку місцева, потім – ще дві далі від дому. На кожному з етапів із мене витягали уламки. Але два так і залишилися в тілі. Один у руці – він не дає нормально рухатися двом пальцям, і один – у грудній клітці. Останній, схоже, залишиться зі мною на все життя. Як згадка про те, що являє собою “русскій мір”.
Пізніше я потрапив під іще один обстріл, але цього разу обійшлося без уламків. Відбувся ударною пневмонією та забоєм серця. У жовтні 2022-го повернувся на роботу й для мене, як і для будь-якого газовика країни, продовжилася боротьба за кожен кубометр газу.
Попри все, ми пройшли цю зиму. Вистояли, вижили та витримали ворожі атаки ракет і шахедів. Працювали цілодобово і все-таки досягли мети. Газ та тепло всупереч планам ворога отримали наші споживачі.