Ми пережили найважчу зиму за часів незалежності

Працювати доводилося цілодобово. Я й досі не розумію, як встигав поєднувати боротьбу за тепло в оселях українців та волонтерство. Тривоги, масовані ракетні атаки, пошкодження ліній електропостачання та спроби знищити системи зберігання і розподілу газу — виклики, які нас не зламали. Навпаки — зробили сильнішими.

Я до останнього не вірив, що росія наважиться на повномасштабний наступ, тож не готував тривожних валізок та планів на випадок великої війни. Жив звичайним життям. Вранці 24 лютого, збираючись на роботу, був настільки занурений у буденні справи, що не помітив як втрапив у вир найкровопролитніших подій у Європі після Другої світової.

Приблизно о 7 ранку приїхав на своє робоче місце. Всі колеги емоційно обговорювали подію номер один – війну. Вони ж повідомили мені, що нелюди обстріляли мирний Івано-Франківськ.

Перша реакція — шок. Почав збирати все до купи та прокручувати останні години у голові. Пригадав, що дорогою на роботу чув вибухи, але чомусь не надав їм значення. Тим часом розгубленість і нерозуміння ситуації поволі змінилися на агресію, рішучість і нездоланне бажання діяти.

Волонтерський фронт

На жаль, взяти до рук зброю не судилося: вступити до лав ЗСУ завадило здоров’я. Втім сидіти склавши руки я також не міг. Так опинився на волонтерському фронті. Третього березня, у свій вихідний, вже повіз першу партію волонтерки на схід.

Тоді збори закривалися легко — було багато охочих допомогти, сотні добровольців та різних фондів. Спочатку хотів до когось приєднатись, а потім зрозумів, що готовий відповідати лише за себе.

У такому форматі роботи, звісно, є й свої недоліки. Нерідко доводиться сидіти за кермом по 30 годин. Отак їдеш цілий день і ближче до ночі зборює сон. Оскільки в цей час багато різних думок у голові та й звуки обстрілів долинають звідусіль, буває, починаєш думати про смерть, аби не заснути. Вона завжди десь поряд. Усвідомлення цього факту діє, як холодний душ.

Зараз кількість охочих допомагати зменшилася. Закривати потреби війська доводиться переважно своїм коштом. І якщо власні вихідні я витрачаю на доставку допомоги, робочі будні йдуть на безперебійне забезпечення доставки газу. Та, відверто кажучи, іноді просто не вистачає рук, бо однією доводиться протистояти намірам росіян позбавити нас світла і тепла, а іншою — тягнути тонни волонтерської допомоги. Бо потреб в енергетичного фронту чимало, а у реального – ще більше. Дуже часто друзі-військові телефонують і перелічують те, що потрібно “на позавчора”. І якось совість підказує, що не можу відмовити і маю це робити.

Якось в липні, коли все доправив і повертався додому через Покровськ, почався мінометний чи артилерійський обстріл: цілеспрямовано били по житлових кварталах. Прилетіло дуже близько. Вибуховою хвилею винесло заднє вікно в машині. Я ж відбувся легким переляком. Від'їхали до заправки, опанували страх, заклеїли розтрощене вікно скотчем і попрямували далі. Головне, що всі живі-здорові. Але історія навіть не про це, а про тактику ворожих дій, яка повторюється всюди.

Минулого серпня став свідком прильотів по житлових будинках у Бахмуті. Тоді в місті ще жевріло життя. Цьогоріч, перед Святим вечором, приїхав туди вдруге – все стало геть інакше. Місто майже зрівняли з землею — всюди суцільна руїна. Ночувати там не ризикнули. Довелося спати на фермі в Малинівці – навіть там було страшнувато. Знайомі військові повідомили про ризик прориву до нас ворожої диверсійно-розвідувальної групи. Ми розвантажували машини і ліхтариками світили, вдивлялися в околиці. Втім, всі розуміли, що не мають права ні на страх, ні на втому, бо у хлопців на позиціях викликів більше у рази.

Порахувати точну кількість переданої допомоги складно. Відвіз на схід приблизно 16 машин. Це майже 24 тонни товарів. Плюс щось регулярно відправляю поштою, бо, по-перше, не завжди є змога поїхати особисто, а по-друге, дуже багато залежить від того, чи вдається наповнити бус. Доводиться речі, що дуже потрібні на позавчора, надсилати поштою.

Отримав зарплату, купив усе, віддав, собі трошки лишив. Скільки мені тих грошей потрібно? Я собі тут дам раду, а хлопці – ні. Тому всі премії, добра частина зарплати йде на допомогу їм. Всюди, де були наші хлопці, я намагався дістатися та щось привезти. Це і Бахмут, і Соледар, і Краматорськ, і Семенівка.

Війна мене сильно змінила. Я став суворішим до себе та оточення. Багатьох людей, які не беруть активної участі у формуванні нашої Перемоги, відсіяв зі свого життя. Та водночас нинішній час подарував багато справжніх друзів. Хвилююся за них і дуже хочу, щоб усі повернулися живими. Але, на жаль, у моїй телефонній книжці вже 6 номерів, з яких ніхто більше не зателефонує.

До війни багато планів було – кар'єрних і суто побутових. Дружину знайти, сім'ю створити, будинок почав зводити, гараж. А зараз росія все зруйнувала. В мене більше немає мрій, нічого. Закінчиться війна – тоді буду про це все думати.