Іноземний консультант. Чи заморозять Північний потік-2, і як змінилося ставлення США до України - інтерв’ю виданню «Новое Время»

Радник голови правління НАК "Нафтогаз України"
Мирон Василик

Автор: Ольга Духніч

Людина з американським паспортом, українською кров’ю і величезним досвідом у галузі політичних і бізнес-консультацій, яку запросили працювати до Нафтогазу, розмірковує про долю Північного потоку-2 і порівнює американських й українських політиків.

Мирон Василик, 30 років живе в Україні американець з українським корінням, зовсім недавно посів позицію радника нового голови правління НАК Нафтогаз, пропонує НВ пообідати у київському ресторані La Veranda на Печерських Липках. У будні дні ресторан відчиняється тільки опівдні, а тому тут не людно. Зайнятий лише один столик, до того ж зайняв його колишній голова Нафтогазу Андрій Коболєв. На початку травня поза встановленою процедурою його звільнили, а посаду обійняв Юрій Вітренко, який і запросив на роботу Василика. Взаємини між попереднім і нинішнім керівниками НАК Нафтогаз не складалися давно, і тим смішнішим виглядає теперішнє сусідство.

— У Нафтогазу тут неформальний офіс? — цікавлюся у Василика, який також дещо здивований сусідством.

— Це ще що, я тут незабаром зустрічаюся зі ще одним нашим колегою, тож, напевно, так, — усміхається Василик.

Насправді він просто поруч живе, а під час карантину часто замовляв у ресторані їжу на виніс.

— Тут дуже смачно, — переконує він мене.

Американець Василик має репутацію досвідченого політичного і бізнес-консультанта: кілька десятиліть він пояснює компаніям зі Східної Європи особливості ведення бізнесу в глобалізованому світі, а також українські реалії — представникам ділових і політичних кіл США. До роботи у Нафтогазі Василик консультував Республіканський національний комітет США, обіймав посаду генерального директора міжнародної консалтингової компанії PBN Hill + Knowlton Strategies, працював директором із комунікацій меморіального комплексу Бабин Яр, а також надавав експертні поради українським політикам. У НАК Нафтогаз він займатиметься звичною для себе роботою — налагодженням контактів компанії зі впливовими міжнародними організаціями.

Ми швидко робимо замовлення: равіолі з індичкою для мене, суп із фенхелем і салат із куркою для мого співрозмовника, — і переходимо до обговорення актуальної теми тижня — долі Північного потоку — 2.

— Два великі стратегічні партнери України — США та Німеччина — тепер кажуть про економічну доцільність добудови Північного потоку — 2, який і так майже готовий. Україна ще може зробити щось, аби цього не сталося, чи шанс втрачено? — починаю.

— Я думаю, гальмувати цей процес можна, — твердо заявляє Василик.

На його думку, навіть якщо Північний потік — 2 добудують, то його запуск і сертифікація навряд чи відбудуться швидко, і труднощів не уникнути.

— Запуск потоку абсолютно змінить ситуацію у Європі як в економічному, так і політичному сенсі, — продовжує мій співрозмовник. — Німеччина сконцентрує величезні запаси газу всередині країни, а її альянс із Росією зміцниться. Ймовірно, ці дві країни будуть лідерами у сегменті постачання газу і виробництва електроенергії з нього на довгі роки, і це змінить баланс сил.

Трохи подумавши, Василик додає, що цьому можна протидіяти, застосовуючи європейське антимонопольне законодавство.

— Тому я не певен, що Північний потік — 2 зможе запрацювати на потрібній потужності, — підбиває підсумок він.

— У Росії є дві глобальні цілі — створити розкол серед країн — учасниць ЄС і всередині трансатлантичної спільноти. Здається, Північний потік — 2 з обома непогано впорується. З огляду на це, на які європейські держави Україна сьогодні розраховує як на своїх союзників? — запитую.

— Росія вважає себе важливим геополітичним гравцем, але є велика різниця між геополітикою з її символічними перемогами і реальним європейським законодавством, — відкидаючись на спинку крісла, неквапливо пояснює Василик.

Відпивши води, мій співрозмовник каже, що улюблений метод Путіна — грати у power play, тобто шукати сильних союзників і переконувати їх, що він могутніший, ніж думають навколо, ігноруючи будь-які демократичні процедури й закони. Справді, під час правління Трампа, коли подібне на глобальному рівні було модним трендом, Путіну вдавалося вибудувати нехай і нетривалі, але взаємини з Ердоганом і вселяти впевненість у німецьких стейкхолдерів проєкту Північний потік — 2.

— З погляду геополітики і цієї путінської гри такі держави, як Польща, країни Балтії, Україна та Словаччина, справді виглядають переможеними, — продовжує Василик. — Але з погляду європейського закону всі мають паритет, рівні голоси і мають мати рівний доступ до ринків і транспортування газу. Адже за законодавством не можна навантажувати трубу на 100% одним постачальником, і є навіть рішення, за яким Газпром у низці випадків мав зменшити свої потужності на половину. Тому для України точно не все скінчено, це початок битви, а не фінал.

Поки офіціант розставляє на столі страви, я нагадую Василику, що альтернативний газовий транзит — загроза також українському суверенітету.

— Україна, через яку РФ торгує великими обсягами газу з Європою, і Україна без такої переваги виглядають абсолютно по-різному, — кажу. — Що завадить Росії після запуску Північного потоку — 2 актом диверсії зробити непридатною українську трубу і сміливо починати вторгнення на українські території, шантажуючи Європу поставками газу єдиним доступним каналом?

Зараз для Росії, можливо, непоганий час, аби грати свою гру, але вже у вересні ситуація може кардинально змінитися

— Такий сценарій не можна виключати, — обережно реагує Василик. — По суті, це один із важливих наших аргументів на перемовинах із Вашингтоном і Берліном. Досвід Грузії і низки інших країн показав: якщо Росія не бачить, що якийсь актив застосовується на її користь, вона може почати військові дії, аби захопити його або знищити.

Ледь скуштувавши суп, мій візаві впевнено продовжує: цей аргумент українських дипломатів чують і в Німеччині, і в США. Водночас Україна певні надії покладає на парламентські вибори у Німеччині наприкінці вересня, де німецька партія Союз-90/"зелені", яка виступає проти Північного потоку — 2, може отримати помітну кількість голосів.

— Зараз для Росії, можливо, непоганий час, аби грати свою гру, але вже у вересні ситуація може кардинально змінитися, — багатообіцяльно вимовляє він, забувши за розмовами про політику про свій суп.

Я помічаю, що страви стигнуть, і ми приділяємо увагу їм. Однак, не бажаючи втрачати часу, прямо з ножем і виделкою в руках звертаюся вже до американської теми.

— В українських навколодипломатичних колах давно ходить жарт, що про Україну американські демократи говорять правильні речі, але роблять мало, а республіканці говорять мало й неправильно, але роблять багато, — починаю здалеку. — Серед українців досі побутує переконання, що адміністрація Обами все-таки могла зробити більше, ніж зробила у 2014 році після анексії Криму. А чого варто чекати від адміністрації Байдена і самого Байдена, який зовсім скоро зустрінеться з Путіним?

— У США завжди була підтримка України — і серед республіканців, і серед демократів. Багато в чому завдяки ролі української діаспори в Америці. Я з юності пам’ятаю, що там, де українці жили компактно, вони завжди мали вихід на конгресменів від штату, неважливо, до якої партії ті належали, й ці конгресмени завжди були в курсі того, що відбувається в Україні, — обережно відповідає Василик.

Одразу ж він стверджує, що за сім років від початку російської агресії в Україні ставлення до нашої країни і в республіканців, і в демократів істотно змінилося.

— Справді, американці довго намагалися балансувати між Україною і Росією, хоча б пам’ятаючи про часи холодної війни й про те, що Росія — ядерна держава. Але втручання Росії в американські вибори добряче змінило цю ситуацію. Навряд чи хтось у США тепер дивиться на Росію крізь рожеві окуляри, як це було ще п’ять-десять років тому.

— Тобто майбутня зустріч Байдена і Путіна — це не новий варіант перезавантаження? — уточнюю.

— Ну, це навряд чи, — реагує мій співрозмовник.

Закінчивши з обідом, який дійсно виявився смачним, ми замовляємо каву і повертаємося до розмови про Україну.

— Ви майже 30 років живете в Україні. Як змінилася за цей час країна? — запитую.

— Змінилася точно, — усміхається Василик.

ЩАСЛИВИЙ В УКРАЇНІ: Мирон Василик вже майже 30 років живе в Україні і любить її за почуття свободи. На фото - з дружиною, народною депутаткою України VII-IX скликань Марією Іоновою, і дітьми / Фото: dad.ceo

Він згадує, як у березні 1993 року вперше прилетів до України. Тоді від літака його з іншими пасажирами забрав автобус і довіз до великої кімнати для видачі багажу, де мутно горіла одна лампочка на 60 ват і куди періодично забігали погрітися дворові собаки.

— Але я був молодим, відчував, що це моя батьківщина, і дуже хотів залишитися, — ділиться він і з певною ностальгією описує колоритні сцени з життя Києва 90-х.

— А якщо говорити про різницю між українською та американською політичними культурами? З політиками тут і там ви також працювали чимало, — нагадую.

— До 2012 року, потім мої інтереси змінилися, — обмежує відповідь Василик, втім, одразу звертає увагу на важливий нюанс: — Українська політика дуже ситуативна, у ній немає стратегії. Напевно, тільки за останні роки, і то через війну, Україна розвиває довший погляд у майбутнє — що ми за країна, якими є наші стратегічні активи, як будувати політику, щоб захистити себе.

— Адже це звична справа для постколоніальних держав, — зауважую.

— Так, у політиці Москви такої ситуативності немає, і нам важливо про це пам’ятати.

За кавою ми встигаємо поговорити і про відмінності українських і американських політиків.

— Перше, що кидається в очі, — різниця у віці. Американські політики, як правило, люди пенсійних років, а українські політики все частіше молоді й динамічні. Це можна пояснити тим, що вхід у американську політику вельми дорогий, і обиватель просто не може собі дозволити стати політиком у США, для цього потрібна серйозна фінансова база, тривалий досвід у близькополітичній діяльності.

А до української політики, на думку Василика, можна увійти дуже недорого. Якщо у тебе є хороші ідеї або ти чудовий оратор — цього цілком достатньо.

— Навряд чи це добре, — сумніваюся.

— А я думаю, для України, якій потрібно швидко змінюватися і йти вперед, — це дуже добре, — парирує Василик.

Він розповідає про так звану групу 239 — прокомуністичну більшість в одному з перших українських парламентів, яка складалася з «червоних директорів» — керівників великих промислових підприємств. Ці парламентарії блокували будь-які здорові й цікаві ініціативи молодих колег.

— Насправді, ця група успішно проіснувала, розсіюючись у різні політичні партії, до середини 2000-х, — продовжує мій співрозмовник. — Помаранчева революція, а потім Революція гідності добряче змінили політичний ландшафт, і саме ці зміни дозволяють сьогодні проводити реформи. Україні не в усьому варто орієнтуватися на зрілі демократії, у консервативності так точно.

— Але з такою динамікою в українській політиці немає наступності. От ми зараз сидимо в одному закладі з ексголовою компанії, де ви тепер працюєте, і я не впевнена, що спадкоємність і у вас є. Як правило, кожна нова команда будує щось своє, — провокую.

— Послухайте, але ж не тільки в українській політиці — це навіть в українських ремонтних бригад простежується. Ви бачили ремонтників, яким подобалася б робота їхніх попередників? — віджартовується Василик.

Втім, одразу він змінює тон на серйозний і заявляє, що Нафтогазу цей приклад точно не стосується.

— Наші команди — минула й теперішня — обмінюються досвідом, у нас є передача завдань, — запевняє Василик. — Наприклад, я днями зустрічаюся зі своєю попередницею Ланою Зеркаль, усе в нас цивілізовано.

Наш обід добігає кінця, і на прощання я запитую Василика, чому він все-таки залишився жити в Україні, маючи можливість у будь-який момент виїхати. Мій співрозмовник ненадовго замислюється.

— Я залишився, бо тут мені подобається свобода, в Україні я почуваюся по-справжньому вільною і реалізованою людиною, — нарешті відповідає він.

— Але ж країна свободи якраз США, — не можу приховати усмішки.

— Свобода у США коштує набагато дорожче, насамперед у фінансовому вимірі.

Ми прощаємося, і радник голови Нафтогазу залишає ресторан.

П’ять запитань Мирону Василику

— Найдорожча річ, яку ви купили за останні п’ять-десять років для себе?

— Нещодавно вперше у житті придбав собі автомобіль. У мене BMW Х5.

— На чому ви пересуваєтеся містом?

— Міг би сказати — на авто, але, щиро кажучи, пішки, я живу в центрі й майже до будь-якого місця можу дійти.

— Найдивовижніша подорож у вашому житті?

— Два роки тому до Узбекистану. Це країна з надиво несхожою культурою, і водночас певну схожість з Україною має.

— Наймудріша людина, з якою вам доводилося розмовляти?

— Мабуть, Світлана Алексієвич, з нею я познайомився у проєкті Бабин Яр, і вона одна з найглибших співрозмовниць у моєму житті.

— Чи є у вас guilty pleasures?

— Люблю вино, але я не винний гурман, обираю під настрій.

ЧЕК

Ресторан La Veranda

Вул. Академіка Богомольця, 7/14

Рибний суп із фенхелем — 360 грн

Салат із куркою — 290 грн

Равіолі з індичкою — 248 грн

Мінеральна вода — 160 грн

Кава х 2 —- 178 грн

Загалом: 1.236 грн

 

Інтерв'ю опубліковане у № 20 журналу НВ від 3 червня 2021 року.